Сонячна система зберігає нинішню конфігурацію мільярди років, однак у дуже далекому майбутньому її стабільність може бути втрачена. Нові моделі вказують, що головним чинником руйнування планетної системи може стати саме еволюція Сонця після завершення його активного життя.

Певна нестабільність можлива ще задовго до фінальних етапів існування Сонця. Відомо, що орбіта Меркурія потенційно може стати нестійкою, а ймовірність того, що планета залишить нинішню орбіту протягом наступних п’яти мільярдів років, оцінюють приблизно в 1%.

Деякі моделі допускають, що така дестабілізація може закінчитися зіткненням Меркурія з Венерою, Землею або Марсом. Водночас це залишається одним із можливих сценаріїв, а не прогнозом неминучої події.

Значно масштабніші зміни почнуться тоді, коли Сонце вичерпає ядерне паливо. Воно розшириться й перетвориться на червоного гіганта, причому його зовнішні шари вийдуть далеко за нинішню орбіту Венери й, імовірно, сягнуть району Землі.

Зовнішні планети — Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун — довгий час вважалися надзвичайно стабільними. За деякими попередніми оцінками, така конфігурація могла існувати протягом приблизно мільйона трильйонів років.

За цей час саме Сонце мало пройти кілька наступних стадій. Після червоного гіганта воно перетвориться на білого карлика, а через неймовірно тривалий час — на чорного карлика.

Перехід до стадії білого карлика не означатиме вибухового знищення Сонця. Його ядро стиснеться приблизно до розмірів Землі, залишаючись надзвичайно масивним і поступово випромінюючи накопичене тепло.

Однак нові розрахунки свідчать, що приблизно протягом мільярда років після перетворення Сонця на білого карлика зовнішня частина нинішньої Сонячної системи може втратити стабільність. Орбіти великих планет почнуть змінюватися значно сильніше, ніж припускали деякі попередні моделі.

Дослідники пов’язують це з тим, що Сонце під час своєї еволюції втрачатиме значну частину маси. Через це його гравітаційний вплив на планети слабшатиме, а їхні орбіти розширюватимуться й ставати вразливішими до збурень.

У такому сценарії розпад системи спричинятиметься не лише випадковими прольотами інших зірок або повільним накопиченням хаотичних змін. Вирішальним фактором може стати саме втрата Сонцем маси наприкінці його еволюції.

Автор дослідження проводить паралель із припущеннями Ісаака Ньютона, який звертав увагу на зміни орбіт Юпітера й Сатурна та підозрював, що планетарний порядок не є абсолютно вічним. Нові розрахунки фактично повертають ідею нестабільності Сонячної системи, але вказують на іншу головну причину.

Після перетворення Сонця на білого карлика нинішня система може суттєво змінитися або навіть втратити частину великих планет. Водночас це відбуватиметься на часових масштабах, які вимірюються мільярдами років.

Паралельно астрономи знаходять свідчення того, що планети можуть формуватися навіть після появи білого карлика. Нещодавно було оголошено про виявлення першої так званої планети другого покоління біля білого карлика HS 0209+0832.

За словами Джеймі Вільямса з Уорікського університету, це відкриття показує, що навіть після руйнування старої планетної системи навколо білого карлика може сформуватися нова. Теоретично подібний процес у дуже далекому майбутньому можливий і біля залишку нашого Сонця.

🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover